Самосвідомість Тараса Шевченка поета, художника і мандрівника
0
В усьому Тарасові Григоровичу відчувається постійна усвідомленість всього, що відбувається навкруги и навіть, він міг дивитися на себе з боку і крізь час.
Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога...
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур’яні
Молюся Богу… І не знаю,
Чого маленькому мені
Тоді так приязно молилось,
Чого так весело було.
Господнє небо, і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!
Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось…
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята —
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати —
Нема в мене хати!
Не дав мені Бог нічого!..
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози!.. А дівчина
При самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала,
Та й почула, що я плачу.
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала…
Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє… лани, гаї, сади!..
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.
Подорожні поезії Шевченка
«Мені тринадцятий минало» (1847)
(повний текст уже наведений вище)
✒️ Тревел-нотатка:
Юний Тарас відкриває світ, і його перші «мандри» — це поле, село, небо. Для нього дорога — простір пізнання, де навіть зустріч із дівчиною стає відкриттям. Це маленька подорож у серце України.
«Гайдамаки» (уривок: «Все йде, все минає…»)
Все йде, все минає — і краю немає!
Куди ж воно ділось? Відкіль появилось?
І дурень, і мудрий нічого не знає.
Живе… умирає… Одно зацвіло,
А друге зав’яло, навіки зав’яло…
І листя пожовкле вітри рознесли…
І сонце заснуло, і все потонуло
У синьому морі… Навіки заснуло!..
✒️ Тревел-нотатка:
Це — мандрівка крізь час. Шевченко бачить історію, як нескінченну дорогу, де «все минає». Його подорож — філософська, вона простягається не лише в просторі, а й у віках.
«Княжна гора» (1843)
Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України,
Широка, глибока.
Ото церков Богданова.
Там-то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.
✒️ Тревел-нотатка:
Подорожуючи Україною, Шевченко занотовує історичні місця, як сучасний тревел-блогер. Княжа гора в Суботові — це не просто краєвид, а точка пам’яті, де подорож стає роздумом про долю країни.
«І мертвим, і живим…» (уривок)
Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люди,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море…
✒️ Тревел-нотатка:
Тут подорож відбувається Україною символічно: через Дніпро, гори, море. Це подорож-пророцтво, мандрівка в майбутнє, яку поет малює перед співвітчизниками.
«Заповіт» (1845)
Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
✒️ Тревел-нотатка:
Це найвідоміша подорожня поезія Шевченка. Навіть після смерті він бачить себе мандрівником: з могили на горі йому відкривається вся Україна, від степів до Дніпра.
Шевченко — мандрівник у житті
У своїх щоденниках по засланні Тарас описує мандри Казахстаном, пустелями й берегами Аральського моря. Для нього дорога була не лише пересуванням у просторі, а й способом пізнати себе, людей і свою країну на відстані.
Його поезія — це подорож, яку ми можемо здійснити разом із ним. Подорож, що не закінчується.
Ітак це була публікація про видатного українця, а от його заповіт.
«Заповіт» (1845) — повний текст
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани, і гори —
Все покину і полину
До самого Бога
Молитися... А до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.
